Закон Божий в серці людини

Господь Бог Створитель Вселенної, а також людини, щиро обдарував своє створіння навколишнім середовищем і внутрішнім світом. Все створив Бог з великої любові та все перебувало в гармонії. Ця гармонія була у відношенні людини до Бога і навколишнього середовища, а також була гармонія у самій людині. Господь щиро обдарував людину і одним з цих дарунків є якраз наша совість чи наше сумління.
Наша совість має три важливі характеристики: перша - природнє свідоцтво про те, що є Бог, друга - свідоцтво про останній або страшний суд, третя - природня правда, яка відрізняє добро від зла, відчуває радість або біль. Давайте детальніше зупинимось на цих головних характеристиках совісті. Кожній людині вже з самого дитинства глибоко в серці є закладено те, що є Бог, є якась вища сила, яка всім керує, всім управляє. На початку 19 століття один мандрівник - дослідник Бекер, що цікавився Богом, релігією, вірою захотів дослідити чи справді всі люди вірять що є Бог, чи може є на землі десь таке племя чи народ, який не поклоняється ніякому богові. Він поїхав далеко в Африку, майже біля Екватора та поселився там в одному племені. Цей дослідник жив у тому племені, приглядався до їхнього способу життя, до того, чим вони займаються, що роблять, якому божеству поклоняються. Він був здивований, тому що пройшло майже три місяці і цей чоловік зауважив, що це плем`я не поклоняється ніякому богові. Цей дослідник вже збирався від`їжджати додому, аж в останній вечір плем`я під звуки барабанів, бубнів, труб збирається, вбиває якогось бичка йде на гору та спалює цього бичка, танцюючи та співаючи свої пісні. В такий спосіб вони поклонялися своєму божеству чи своєму богові. Це сталося якраз коли зійшов повний місяць. Тоді Бекер переконався, що кожне плем`я, кожний народ, кожна людина глибоко має закладене те, що є все ж Бог, що йому треба поклонятися. Звичайно, що це поклоніння може бути неправильним, може бути схибленим, може по-різному виглядати, але все ж це прагнення Бога є закладене в кожній людині глибоко в серці, тобто в нашому сумлінні.

Друга характеристика – це є свідоцтво про останній або страшний суд. В кожному з нас десь глибоко є закладене прагнення чи бажання справедливості. Хоча ми часто зустрічаємося з несправедливістю, з нами поступають несправедливо, а часто й ми поводимося несправедливо, але в кінцевому результаті це прагнення справедливості залишається глибоко в нашому серці. Що це значить? Це значить, що ця справедливість колись буде, бо якби цієї справедливості не було взагалі, то в нас би не було цього прагнення справедливості. А де ця справедливість буде? Ця справедливість буде на страшному суді Господньому, де суддею буде справедливий Бог, хоча Бог, звичайно люблячий та по-справедливості буде судити кожну людину.

Третя характеристика – коли ми робимо добре – сумління нас потішає, з іншої сторони, коли робимо щось погане, то сумління нам закидає – ти робиш погано, не роби того. Апостол Павло в посланні до римлян говорить про сумління (2:14-15): “Бо коли погани, що не мають закону, з природи виконують те, що законне, вони, не мавши закону, самі собі закон; вони виявляють діло закону, написане в їхніх серцях, як свідчить їхнє сумління і думки, то засуджуючи їх, то оправдуючи”. Навіть ті люди, що не могли пізнати Бога, бо жили хтозна-де, не могли пізнати істини, але вони жили за голосом сумління – будуть спасенні, бо Боже милосердя і Божа любов є дуже великі та не може повестися негативно з людиною, яка жила за голосом сумління, що є голосом самого Бога.

Знову ж у посланні апостола Павла до римлян (1:20-26): Погани, які мали в собі це природне свідчення про Бога, тобто совість, не послухались цього голосу, але пішли за велінням серця свого, переповненого пристрастями і проміняли славу нетлінного Бога на подобу, що зображає тлінну людину, птахів, четвероногих і гадів і за це Бог видав їх пристрастям ганебним. В цьому випадку йдеться про поган, які не знали Бога, та сумління їм підказувало про Бога, як потрібно поклонятися Богові і якому Богові поклонятися, але вони не слухалися голосу сумління і Бог віддав їх на волю їхнього серця гріховного і вони почали поклонятися різним птахам, четвероногим і гадам. Вони потрапили на грішну дорогу через те, що не слухалися голосу сумління. З іншого боку, в цьому випадку йдеться про нас християн: ми ще більше покликані слухатися голосу свого сумління через те, що знаємо більше про Бога, про Євангелію, про спасіння і тим більше будемо відповідальні, коли ми не будемо слухатися голосу сумління і не будемо поклонятися Богові, як правдивому Творцеві нашому і правдивому Спасителеві. Кожна людина, яка знала імя Христове і не навернулася буде мати двох свідків проти себе і то дуже сильних: перше - це власне серце, совість і природній закон; друге – Слово Боже, яке буде судити в останній день. Про це нам говорить Святе Письмо – Євангелія від Івана ( 12:48): “Хто мене відкидає і слів моїх не приймає, має той суддею свого – слово, яке я вирік судитиме дня останнього”. Від чого все ж походить найважча мука тих, які не прийняли Бога і жили своїми беззаконнями? Як говорять святі люди - найважча мука буде походити від того, що Бог створив нашу безсмертну душу, а в душі є наша совість, яка вічно і безперервно пам`ятає про Бога, однак вона ніколи не зможе прийти до Бога.

Святий Авва Доротей каже:”коли Бог створив людину, то він посіяв в неї щось божественне, якби якусь думку, подібну вогнику, і світлу, і теплоті, думку, яка просвічує розум і показує йому що добре є, що погане. Це називається совістю, а вона є природнім законом. Слухаючись цього закону, тобто совісті, патріархи і всі святі ще перед написаним законом угодили Богові”. Йдеться про тих людей, які не мали ще пізнання правдивого Бога, істини, Ісуса Христа, але жили за совістю, ті люди осягнули спасіння, навіть досягли святості життя.

Святий Никодим Святогорець так каже про cовість: ”старайся оберігати, брате, совість свою чистою і в думках, і в словах, і в ділах, нехай буде вона завжди безпомилковою і ніколи не осуджує і не докоряє тобі за ніщо. В чотирьох відношеннях потрібно тобі оберігати свою совість. Перше – у відношенні до Бога, друге – у відношенні до себе самого, третє – до ближніх і четверте – до всіх речей, які в тебе в руках”. Зупинимося на цих чотирьох відношеннях. Перше - кожна людина повинна пам`ятати про Бога, хто є Бог, про те, що він є створитель вселенної, створитель кожної людини, що Бог є найвище єство, якому ми повинні поклонятися, Його любити, повинні Йому служити кожний у свій спосіб.
Друге – ми повинні знати про себе, що ми є діти Божі, тому повинні так жити, щоб наші стопи були завжди скеровані до Бога, а не до чогось чи когось іншого.
Третє - в який спосіб ми маємо тримати чисте сумління у відношенні до ближніх? Це найперше заповідь любові: ми повинні любити своїх ближніх, повинні прощати їм, терпіти їхни немочі, проявляти діла любові та милосердя до наших ближніх – і в такому випадку наше сумління буде чистим.
Останнє – “до всіх речей, які в тебе в руках”. Бачимо, що “речі” - це навколишнє середовище, яке також Богом створене та потрібне на час нашої земної мандрівки, щоб ми осягнули спасіння, і неправильно коли людина починає прив`язуватися до матеріальних речей, до навколишнього світу, забуваючи про те, що на першому місці в нас має бути Бог і спасіння нашої душі. Тому ставитися до матеріальних речей треба як до переходящих, які нам дані на певний час і ми не повинні до них прив`язуватися.

Святий Теофан Затворник: ”від чого неспокійна буває совість - все в цей же час потрібно залишити”.

В енцикліці Святішого Отця Івана Павла II, яка називається “Світло правди” Святіший Отець говорить: “сумління – це святилище людини, де вона перебуває з Богом”.
Звичайно ми повинні багато знати про наше сумління, розуміти, що є в нас сумління і як з ним поводитися, але ще важливішим є те, щоб ми могли на щодень слухатися свого сумління. Буває так, що людина робить щось дуже погане і близькі і знайомі дивуються, а людина не розуміє і не відчуває що робить щось зле.
Проблема є в тому, що сумління може бути різне: нормальне, широке та вузьке. Широке сумління – сумління, при якому людина, роблячи великі помилки, промахи життєві чи великі гріхи, цього не відчуває, їй здається, що це не є провиною. Це погано сформоване сумління. Сумління вузьке, коли людина кожну найменшу дрібничку вважає важким гріхом. Це також духовна хвороба.
Нормальне сумління – це сумління сформоване на заповідях Господніх, на Євангелії, на вченні церкви, яке очищене покаянням, молитвою, сповіддю. Тільки таке сумління може нами правильно керувати і вести правильною дорогою.
Моральне богословіє вчить нас, що ми повинні керуватися своїм сумлінням, навіть, якщо воно неправильно сформоване, але завжди людина має обов`язок постійно вдосконалювати своє сумління. В який спосіб ми повинні формувати своє сумління? Це є християнське життя: читання Святого Письма, творів святих отців, знання навчання церкви, молитва, виконання заповідей, іспит нашого сумління. Людина, яка хоче в якийсь спосіб обминути голос свого сумління, коли сумління говорить одне, а людина робить інше – іде за гріхом, така людина потрапляє в своєрідний внутрішній дискомфорт, чи неспокій, це є дуже негативний стан, бо при такому духовному внутрішньому розбитті людина може попасти в психічну хворобу. Завжди повинна бути внутрішня гармонія, від якої залежить психічне та фізичне здоров`я. Якщо є внутрішній спокій, то це передається і на психіку нашу та наше тіло. А коли ми грішимо, не йдемо за голосом сумління, то є внутрішній неспокій, внутрішнє розбиття, яке нас провадить до внутрішньої дисгармонії.
Святий Марк подвижник наводить приклад одного юнака, який осягнув святість життя тільки через те, що слухався голосу свого сумління. Кожного вечора, коли цей юнак приходив з важкої праці, він ставав на молитву і от помолившись трохи, був втомлений і хотів відпочивати, але тут він прислухався до голосу свого сумління, яке йому підказувало:”юначе, помолися трохи більше і тоді будеш відпочивати”. Він слухався голосу сумління - молився більше, а тоді йшов відпочивати. І так кожного вечора. В такий спосіб він досягнув досконалість життя і став пізніше святим.

Святий Марко подвижник: ”хто не займається постійно іспитом свого сумління, той і не накладе на себе відповідних трудів для вироблення чеснот і спасіння душі”.

Християни повинні мати духовну практику, що називається іспитом сумління. В чому вона полягає? Вона полягає в тому, щоб наприкінці дня, перед нашим відпочинком ми пробували ввійти в своє серце, переглянути наш цілий день, які в нас були діла, слова, бажання чи думки. Якщо в нас було щось погане, тоді перепросити Бога, покаятися; якщо було щось добре, то подякувати Богові, що Він дав можливість нам це зробити, а після того спокійно йти відпочивати. Це є своєрідний аналіз свого життя, а також дуже гарна практика, тому що ми повинні якось розвиватися, спостерігати, що ми робимо погано, а що добре, і в такий спосіб взнаємо з чим треба боротися, над чим працювати та як правильно іти по Божій дорозі.

Святий Авва Ісайя: ”якщо ми не будемо слухати совість, то вона відступить від нас, і ми потрапимо в руки наших ворогів, від яких не буде нам ніякого милосердя. Совість спротивляється людині, коли вона бажає сповнити волю гріховного тіла, якщо людина не послухає її, то передає її ворогам спасіння”.

о. Теофан